Друзі!

Будьмо!

Є в Україні таке слово. Його радо й завзято повторюють іноземці за столом: Bud’mo! Хоч і не розуміють. Воно не перекладається! Це навіть не «паляниця». Це хромосома з ДНК.

Будьмо! Будьмо - це про те, що ми є, були і будемо. Це про те, що нас не вбити. Про те, що ми не скоримося ніколи й нікому. А радше загинемо, але не здамося.

Будьмо - це воля, це Січ. Це вічний гул Дикого Степу!

Будьмо! - це Україна. Це вишиванки й хрущі над вишнею. Це наші старі кладовища і давні могили. Це Голодомор і колективізація. Це Червона рута і Стус, Тарас, Леся, Франко. Жадан, Козак-Систем. Драч, Павличко. Червона калина. Це - Мазепа. Богдан і Петлюра. Це - тіні забутих предків. Це Василь Симоненко і Ліна Костенко. Василь Стефаник і Нечуй Левицький.

Будьмо - це мис Тарханкут і Карпати. Харків і Суми, і Полтава, і Коктебель! Лузанівка і Пересипський міст…

Будьмо, це коли - ой, на горі та й женці жнуть! І десь там Галя несе воду. І хлопці розпрягають коней. І сорочку мати вишила мені. Червоними і чорними нитками…

Будьмо - це донати і безпілотники.
Будьмо - це окопні свічки і камуфляжні сітки.
Будьмо - це тюльпани й хризантеми на останній дорозі Воїна.
Будьмо - це українські прапори над гробками.

Будьмо - це наші нерви й наші діти й собаки в «двох стінах» під час повітряних тривог. Це - наші сльози, наша гідність, честь і гонор.

Будьмо - це лелеки навесні, що повертаються до свого гнізда, до свого дому. Ta F-16 з лелеками…

Будьмо, це бабині вареники з сиром…
Будьмо, це - знов зозулі голос чути в лісі… І білий сніг на зеленому листі…

Будьмо - це Ми! Ми  будьмо!
Будьмо! Будьмо навіки, брати й сестри!